Імунна система виникла з появою багатоклітинних організмів і розвивалась як чинник сприяння їхньому виживанню. Вона об’єднує органи і тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин або речовин, які надходять з навколишнього середовища чи утворюються в організмі
Основне місце серед клітин імунної системи посідають різноманітні лімфоцити: Т-лімфоцити (формуються в тимусі) і В-лімфоцити (у лімфатичних вузлах, селезінці). При контакті з чужорідними тілами (антигенами) за їхньою допомогою імунна система здатна забезпечувати різні форми імунної відповіді: утворення специфічних антитіл крові-імуноглобулінів (гуморальний імунітет); збільшення кількості Т-лімфоцитів, здатних до вибіркового реагування з даним антигеном шляхом фагоцитозу (клітинний імунітет); утворення Т- і В-лімфоцитів «імунологічної пам’яті», які при повторній зустрічі з антигеном здатні до швидкої і сильної відповіді; формування імунологічної толерантності, яка проявляється у вибірковій відсутності відповіді на даний антиген при повторній зустрічі з ним; виникнення алергії – підвищеної чутливості до специфічного антигену.
Види Т-лімфоцитів:
- Т-кілери по праву називаються клітинами-вбивцями. Вони поширені по всьому організму людини. Їх основна мета і завдання – виявлення бактерії або стороннього тіла і його знищення. Прекіллер, знайшовши клітину вірусу, прикріплюється до неї і багато разів ділиться, виробляючи величезну кількість активних вбивць. Кожна з них має певний рецептор для антигену, за допомогою якого відбувається знищення шкідливої клітини. Для Т-кілерів немає поділу на своїх і чужих. Якщо клітина організму не може виконувати свої функції, заражена або слабка, то вбивця знищить її. Руйнування клітини відбувається шляхом уприскування спеціального білка, який «сушить» бактерію, а моноцити – лімфоцити знищують її до кінця.
- Т-супрессори – виконують функцію придушення підвищеної реакції В-лімфоцитів. Сюди ж можна віднести і гальмування ними утворення антитіл.
- Т-хелпери– сигналізують про небезпеку В-лімфоцитам, та допомагають їм модифікуватися у плазматичні клітини і синтезувати антитіла. Вони секретують спеціальний білок, який впливає на активні антитіла – інтерлейкін. Також під його впливом відбувається швидкий поділ В-лімфоцитів.
- Т-клітини пам’яті – це популяція Т-лімфоцитів, що зберігають інформацію про раніше діючих антигенів і формують вторинну імунну відповідь, яка наразі триває в більш короткі терміни, ніж первинна імунна відповідь, так як минає основні стадії цього процесу.
Види В-лімфоцитів
- Плазматичні клітини (плазмоцити) – клас лейкоцитів, що утворюються з В-лімфоцитів, основною функцією яких є вироблення антитіл.
- В-клітини пам’яті – активовані В-лімфоцити, які знову перейшли в стадію малих лімфоцитів в результаті кооперації з Т-клітинами. Є довготривалим клоном В-клітин, забезпечують швидку імунну відповідь і вироблення великої кількості імуноглобулінів при повторному введенні того ж антигену.
ІМУНІТЕТ БУВАЄ:
Отже, антитіла або імуноглобуліни-це специфічні захисні білки, виробляються на конкретний антиген плазматичними клітинами (В-лімфоцитами) Інтерферони-неспецифічні захисні білки, пригнічують розмноження всіх вірусів шляхом підвищення температури тіла. Антиген «ворог»-це будь який білок іншого або внутрішнього походження, що здатний запустити імунну реакцію.
Антиген – антитіло реакція
Антиген- антитіло реакція – специфічна взаємодія антитіл з відповідними антигенами, в результаті якого утворюються комплекси антиген – антитіло (імунні комплекси). Часто кінцевим результатом цієї реакції є зв’язування токсинів, знерухомлення вірулентних бактерій, нейтралізація вірусів. Антигензв’язуючі центри молекули антитіла можуть зв’язувати кілька неспоріднених антигенів. Такі антигени мають структурну подібність і носять назву перехресно реагуючих. Реакція антиген – антитіло протікає у дві фази, які розрізняються між собою по механізму і швидкості.
Однією з імунних реакцій є алергія (від грец. аллос – інший і ергон – дія) – стан підвищення чутливості організму у відповідь на дію алергенів.
Алергени – речовини, які спричинюють алергічні реакції в організмі. Їх поділяють на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх алергенів (екзоалергенів) відносять деякі харчові продукти (яйця, шоколад, цитрусові), різні хімічні неорганічні речовини, запахи (квітів, парфумів), лікарські препарати. Внутрішні алергени (ендоалергени) – власні тканини організму, переважно зі зміненими природними властивостями. Наприклад, при опіках чи обмороженнях організм сприймає змертвілі тканини як чужорідні й утворює до них антитіла. Такі самі реакції можуть виникнути при дії отруйних речовин, укусах бджіл, джмелів, інших комах, іонізуючої радіації. Алергічні реакції розвиваються бурхливо або поступово. Коли алерген діє на організм вперше, то виробляються і накопичуються антитіла з підвищеною чутливістю до нього. При повторному потраплянні цього алергену в організм розвивається бурхлива алергічна реакція. Алергія є досить поширеною хворобою. Вона проявляється висипкою на шкірі (кропивниця), алергічними екземами, звуженням дихальних шляхів унаслідок набряку їхніх слизових оболонок, що утруднює дихання (астма) тощо. Кожна людина повинна знати, на що в неї алергія, й уникати контакту з алергеном. У разі виникнення алергічної реакції потрібно вміти надати першу допомогу. Наприклад, отрута бджіл, джмелів та інших комах належить до біологічних алергенів. Чутливі до укусів цих комах люди можуть навіть загинути від ядухи (унаслідок набряку слизової оболонки дихальних шляхів). Для запобігання алергії потрібно зміцнювати свій організм та намагатися уникати алергенів. Вияви імунних реакцій спостерігаються під час трансплантації (від лат. трансплантанто – пересаджую) – пересадки тканин або органів від однієї людини іншій. Навіть за вдало зробленої операції через певний час організм відторгає пересаджену тканину. Адже за біохімічним складом вона відрізняється від його власних тканин.
До імунних реакцій відносять інфекційні хвороби, що спричинюються вірусами (грип, хвороба Боткіна), бактеріями (ангіна, туберкульоз, холера) тощо. Загальною властивістю інфекційних хвороб є здатність поширюватися від однієї людини до іншої. Інфекційні захворювання виникають лише за сприйнятливості організму до збудника.
Шляхи зараження: повітряно-крапельний (грип, кір тощо); заражені харчові продукти чи вода (дизентерія, холера тощо); укуси комах (малярія); переливання зараженої крові (хвороба Боткіна, ВІЛ-інфекція). Розвиток інфекційної хвороби ґрунтується на складному процесі взаємодії збудника й організму. Хвороба виникає після інкубаційного періоду. Це період, що приховано перебігає від моменту зараження організму до появи перших ознак хвороби.
Загальними ознаками інфекційних хвороб є: підвищення температури, запальний процес того чи іншого органа та реакція усього організму, його ослаблення. Інфекційна хвороба може набувати масового поширення, тоді виникає епідемія (від грец. епі – на, над і демос – народ). Реакція організму на інфекційну хворобу залежить від його імунологічної реактивності, тобто швидкості включення імунної системи в боротьбу з інфекцією. Більшість інфекційних хвороб, з якими до останнього часу стикалося людство, виникло досить давно. До одних з них у людини утворився природний імунітет.
До СНІДу призводить вірус імунодефіциту людини (ВІЛ). Основні шляхи передачі ВІЛ-інфекції: через кров (при переливанні крові, пересадці органів і тканин); від матері до дитини, якщо мати ВІЛ-позитивна (внутрішньоутробно, при пологах, при вигодівлі материнським молоком); при використанні заражених медичних інструментів (шприців, стоматологічних і гінекологічних інструментів тощо); статевий. Надзвичайно небезпечним є те, що людина – носій вірусу може захворіти через багато років, за цей час інфікуючи інших людей. На сьогодні не зареєстровано випадків передачі ВІЛ повітряно-крапельним шляхом (при чханні та кашлі); побутовим шляхом (через рукостискання, відвідування лазні, басейнів), при укусах кровосисних комах. Через неушкоджену поверхню шкіри ВІЛ теж не передається. Це означає, що спілкування з ВІЛ-інфікованими людьми на побутовому рівні є безпечним для навколишніх. Переслідування ВІЛ-позитивних – це порушення прав людини .
Цікавий факт! Прикладом природнього імунітету є стійкість людей з ІІІ групою крові до бактерії чуми. Це пов’язано з тим, що у людей в азіатських країнах, таких як Китай, Монголія, Індія, Туреччина переважає саме ІІІ група, цей факт встановлений англійським генетиком-гематологом Мурантом, що склав атлас груп крові. А факт походження чуми із азіатських країн історично визнаний. Отже, у людей цієї місцевості, а також всіх носіїв ІІІ групи виробився природній імунітет за періоди сторічних епідемій.
З ІСТОРІІЇ…
Перший реальний крок в історії вакцинації стався за кілька десятиліть до її відкриття. Це сталося в південній Англії, коли фермер на ім’я Бенджамін Джесті зважився на величезний ризик, щоб врятувати свою сім’ю від епідемії віспи. Джесті привів дружину і двох дітей на пасовище, розташоване в 4 кілометрах від будинку, біля лісистих схилів Мелбері Бабб і річки Уиггли. І там, на пасовище фермера Елфорда, він підкликав сім’ю до себе ближче, став на коліна поруч з хворою коровою і вийняв з кишені гостру голку … Частково навіть дивно, чому ніхто не подумав про це раніше. З одного боку, вже до середини XVIII століття селяни знали, що фермери, які часто заражалися порівняно легкою коров’ячою віспою, ніколи не хворіли смертельно небезпечною натуральною.
ЕДУАРД ДЖЕННЕР. Приблизно в 1780 р, все ще заінтригований зв’язком між коров’ячою і натуральною віспою, він почав збирати відомості про людей, які перехворіли коров’ячою віспою і виявилися потім несприйнятливі до натуральної (про що говорило відсутність у них реакції на варіоляцію (варіола-вірус натуральної віспи). Дженнер замалював виразки, викликані коров’ячої віспою, на руках молочниць і привіз малюнки в Лондон, щоб показати декільком лікарям і обговорити, як коров’яча віспа може захистити людину від натуральної. Однак більшість докторів поставилися до цієї ідеї без інтересу. Так само, коли Дженнер звернувся до колег-медиків з проханням допомогти йому в дослідженні, вони відмовилися, стверджуючи, що ідея сміховинна і все це не більше ніж сільські вигадки. Але Дженнер не здавався і продовжував дослідження, поки нарешті не підійшов впритул до свого епохальному відкриття. 14 травня 1796 р взявши справу в свої руки, він зробив перше в світі (хоча першим був фермер) щеплення від віспи восьмирічному Джеймсу Фіппсу, синові одного зі своїх працівників. Дженнер ввів хлопчикові заражене коров’ячої віспою «виділення», узяте з руки молочниці на ім’я Сара Нелмс, яка підхопила інфекцію від корови на призвисько Квіточка. Як і в разі Бенджаміна Джесті, який зробив те ж саме 22 роки тому, експеримент виявився успішним: повторна варіоляція Фиппса через кілька місяців показала відсутність реакції, що свідчить про те, що у нього виробилася несприйнятливість до віспи. Треба сказати, захищений від віспи Фіппс прожив після цього довге життя і навіть піддавався варіоляціі ще 20 разів, щоб довести свою несприйнятливість до хвороби. Саме слово «вакцина» походить від латинського «vacca», що означає «корова». Останній в історії нашої планети випадок захворювання віспою був зафіксований 1977 році в Сомалі . У СРСР з віспою було покінчено в 1936 році. Хоча за часів Дженнера ніхто навіть віддалено не розумів, як працює вакцина або що саме викликає віспу, і хоча технічно він не був першою людиною, який прищепив іншу людину від віспи, сьогодні історики віддають лаври цього відкриття саме йому, оскільки він першим продемонстрував ефективність вакцинації з наукової точки зору. Не менш важливо і те, що саме він дав світові перший більш-менш безпечний спосіб зупинити саму нещадну хворобу в історії людства. Отже, заслуга Дженера в тому, що він провів дослід багаторазово, чим підтвердив давно відому гіпотезу. Домігся визнання факту запобігання страшної хвороби шляхом вакцинації. Тому він вважається її засновником.
Варіоляція – ризикована практика введення людям невеликої кількості живої натуральної віспи для захисту їх від хвороби – з’явилася в Англії ще в 1721 р, і до середини XVIII століття про неї добре знали практикуючі лікарі.
Однак у справі залишалася суттєва прогалина: не всі змогли побачити зв’язок між тим, що було відомо фермерам про коров’ячу віспу, і тим, що лікарі знали про варіоляцію натуральною віспою, поки Бенджамін Джесті не повів свою сім’ю на прогулянку на найближче пасовище…
Перед вами – фотографія віденського лікаря ІГНАЦА ЗЕММЕЛЬВАЙСА, який 160 років тому навчив Європу мити руки. У 1846 році Земмельвайс почав працювати асистентом доктора Кляйна у Віденському загальному госпіталі, де було відразу два пологових будинки. В одному пологовому будинку дитяча смертність була на рівні 4%, у другому – близько 20%. В інші місяці дитяча смертність там доходила до половини! Другий пологовий будинок мав погану славу і жінки уникали туди потрапляти народжуючи деколи вдома або буквально на вулиці, тільки щоб не потрапити в цей “будинок смерті”. Причина залишалася загадкою – в обох пологових будинках використовували ті ж процедури, але смертність разюче відрізнялася . У 1847 році помер хороший друг Земмельвайса – доктор Якоб Коллечка, якого випадково поранив скальпелем студент під час розтину в трупарні . Земмельвайс зауважив, що Коллечка мав ті ж симптоми , що і жінки з післяпологовий гарячкою в ” пологовому будинку смерті”. Він також звернув увагу на те, що саме в цьому пологовому будинку приймають пологи лікарі, які поверталися після розтину в трупарні або з інфекційного відділення. Земмельвайс припустив, що вони приносять на руках “трупні частинки”, які і викликають гарячку породіль і смерть дітей. Він запропонував вмивати руки розчином хлорного вапна. Ця проста міра мала небувалий успіх – смертність в ” пологовому будинку смерті ” стала навіть менше, ніж у першому відділенні – 1-2 %. На жаль, був висміяний колегами, що твердили як один: в мертвому тілі не може бути нічого живого. Ще довго залишалася невизнаною ця людина, що за 20 років від Пастера зрозуміла, в чому порятунок від гнійної інфекції.
ЛУЇ ПАСТЕР. 1822-1895.
1857 – бродіння; 1860 – мимовільне зародження; 1865 – хвороби вина та пива; 1863 – хвороби шовковичних черв’яків; 1881 – зараза і вакцина; 1885 – оберігання від сказу
До 1861 Пастер показав, що отримання спирту, гліцерину та бурштинової кислоти при бродінні може відбуватися тільки в присутності мікроорганізмів, часто специфічних. Луї Пастер довів, що бродіння є процес, тісно пов’язаний з життєдіяльністю дріжджових грибків, які харчуються і розмножуються за рахунок рідини, що бродить. При з’ясуванні цього питання Пастеру довелося спростувати погляд на бродіння Лібіха, як на хімічний процес.
В цей же час Луї Пастер зробив ще одне важливе відкриття. Він знайшов, що існують організми, які можуть жити без кисню. Для них кисень не тільки не потрібний, але і шкідливий. Такі організми називаються анаеробними.
Пастер вивчав можливість самозародження мікроорганізмів. Він провів елегантний досвід, взявши термічно стерилізоване живильне середовище і помістивши його у відкриту посудину з загнутою вниз довгою шийкою. Скільки б посудина не стояла на повітрі ніяких ознак життя в ньому не спостерігалося, оскільки бактерії, що містяться у повітрі, осідали на вигинах шийки. Але варто було відламати його, як незабаром на середовищі виростали колонії мікроорганізмів. У 1862 році Паризька Академія присудила Пастеру премію за вирішення питання про самозародження життя. Також для знищення шкідливих «організованих ферментів» він запропонував прогрівати вино при температурі 50-60 градусів. Цей метод, що отримав назву пастеризації, знайшов широке застосування і в лабораторіях, і в харчовій промисловості.
ТЕОРІЯ САМОЗАРОДЖЕННЯ ЖИТТЯ ТА ЇЇ СПРОСТУВАННЯ
Пастер повністю присвятив себе імунології, остаточно встановивши специфічність збудників сибірської виразки, пологової лихоманки, холери, сказу, курячої холери та інших хвороб, розвинув уявлення про штучний імунітет, запропонував метод запобіжних щеплень, зокрема від сибірки (1881), сказу (спільно з Емілем Ру 1885). У 1880 році Пастер виділив культуру збудника холери курей, яку підтримували частими пересевами на м’ясному бульйоні. Випадок дозволив зробити йому одне з найбільших відкриттів. Одного разу культура збудника холери курей була залишена в термостаті на протязі декількох тижнів без пересіву на нові середовища. Ця культура втратила здатність навіть у високих дозах вбивати курей, і Пастер припустив, що введення таких ослаблених культур мікробів може спричинити несприйнятливість у тварин до даного захворювання, подібно до того, як щеплення коров’ячої віспи оберігає людину від захворювання віспою. Це припущення блискуче підтвердилося на досвіді. Так був знайдений спосіб запобігання від заразних захворювань введенням ослаблених збудників, який виявився застосованим до багатьох інфекційних хворобах і відіграв величезну роль у боротьбі з ними. Перше введення вакцини проти сказу було зроблено 6 липня 1885 року 9-річному Йозефу Майстеру на прохання його матері. Лікування закінчилося успішно, хлопчик одужав. Незважаючи на те, що введено було не сиворотку, а вакцину, яка перевищувала кількість збудникака навідміну від кількості, що перебуває в слині хворої тварини.
ДЖОЗЕФ ЛІСТЕР 1827-1912. Англійський хірург. 1865 рік — уперше Лістер використав під час операції карболову кислоту. Деякі джерела підтверджують, що сама ідея застосування цієї кислоти виникла у нього на основі того, що він взнав інформацію, згідно якої в місті Карлайлі цю речовину додавали до стічних вод, що зупиняло процес бродіння та гниття. А Лістер вирішив випробувати карболову кислоту як агента при лікуванні ран, який має зупинити процес гниття (нагноєння) рани. У 1867 році в журналі «Lancet» з’явилися статті Лістера, одна з яких «On the Antiseptic Principle in the Practice of Surgery». У них відстоювалась ідея, що ранову інфекцію, що лютує в хірургічних відділеннях і призводить до величезної післяопераційної смертності, спричинює живий патоген, якого було внесено до рани ззовні. Зв’язавши питання про зараження операційної рани з дослідженнями Луї Пастера, Лістер вперше дав йому точне наукове висвітлення і розробив теоретично обґрунтовані заходи щодо боротьби з хірургічною інфекцією. Того ж року вчений та практик доповів з цього приводу на засіданні Британського лікарського товариства в Дубліні, де на основі власних практичних досліджень обґрунтував необхідність використання карболової кислоти, відкривши в хірургії еру антисептики, що принесло йому зрештою світову славу. Руки хірурга, операційне поле та інструменти оброблялися карболовою кислотою. Повітря в операційній також знезаражували пульверизацією розчину кислоти («Carbolyc spray» — карболова пульверизація). Після запровадження цієї системи хірургічне зараження у Лістера стало рідкістю, і безпека операцій неймовірно зросла. Також потрібно відмітити, що майже подібні ідеї Земельвайса, висловлені на 20 років раніше, але без наукового підґрунтя Пастера, не були почутими, тому саме Лістера вважають «батьком» сучасної антисептики та асептики.
- Клітинний (фагоцитарний) імунітет відкрив у 1882 році Ілля Мечников.
- Німецький вчений Ерліх П. Відкрив гуморальний імунітет (1897). Висловив ідею про те, що клітини, відповідальні за імунні реакції, мають на поверхні антіген – індентифікуючі структури – рецептори.
Обидва вчених у 1908 році були удостоєні Нобелівської премії.
СТЕЖКОЮ ЗНО
I precisely wished to thank you so much once more. I do not know the things that I could possibly have undertaken in the absence of those tricks shared by you directly on my area. It truly was the frightening matter in my circumstances, nevertheless viewing the skilled style you managed the issue made me to jump with joy. Extremely thankful for this help as well as hope you really know what a powerful job you’re carrying out teaching other individuals thru your web page. I know that you haven’t come across all of us.